Під час повномасштабної війни слова про Українську Незалежність набули особливого змісту. Тепер це не абстракція в обрамленні високих і пишних слів. Не сторінка в підручнику. Не черговий захід.
Нині бачимо, як виборюють нашу Незалежність у москопсів, що хочуть проковтнути її, наче шматок м’яса. Тепер ми знаємо, що в кожній букві цього слова — біль, страждання, втрати. Що просякнуті вони кров’ю і потом. І що лише Незалежність не дозволить поставити країну на коліна. Лише Незалежність дасть можливість гордо називати себе Українською Нацією.

Дуже рано перестало битися серце хороброго Воїна, справжнього патріота нашої країни, уродженця Дунаєвець — Олексія Павловича ЧОРНОГО.

Син загиблого правоохоронця з Хмельниччини Олега Чижика гідно продовжить чоловічу династію, наслідуючи батька та дідуся.

Для Назара вже закінчилася вступна кампанія до поліцейських вишів, цьогоріч він став студентом Львівського державного університету внутрішніх справ. Тепер у рядах курсантів-першокурсників і хлопець з Білогір’я, що на Хмельниччині. Новоспечені правоохоронці проходять вишкіл на «курсах молодих бійців».

Вона мріяла і любила життя, була патріоткою своєї землі й відважно стала поряд із чоловіками на захист країни від російського окупанта. Та клятий ворог забрав молоде життя… Під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Покровськ Донецької області загинула жителька селища Летичів, військовослужбовиця за контрактом, молодший сержант Збройних сил України Інна Віталіївна НЯВКЕВИЧ.

Як відомо, по-справжньому ми оцінюємо, коли втрачаємо. Коли позбавляємося молодих років, гайнуємо здоров’я, марнуємо кращі часи життя, випускаємо з рук удачу, яка стукає у наші двері. Та, коли ж втрачаємо близьких людей, друзів, — це вже особливий випадок. Саме така несподівана подія торкнулася й колективу подільськовістян.

Коли так неждано, враз покинув усіх нас і своїх близьких Йосип Іванович Ядуха. Як грім з ясного неба, як останній березневий сніг на голову, у душу й серце новина: пішов у засвіти, уже не з нами, не з кожним з нас. Спокійний, як завше усміхнений прочинив двері між земним і небесним. Наче вийшов на хвильку з редакційної «летучки» на чийсь телефонний дзвінок.
Ми можемо лише з болем, наче в мареві сприйняти цю втрату. Єдиний, хто все те пропустив через фібри душі був його старший син Віктор Йосипович, який до останнього подиху батька й ні на мить не полишав його.