Ні, мова не про втому від праці чи спеки. Вона хоч і виснажлива, але швидко минає. А ось втома від війни — це важко і надовго.
За півтора року повномасштабної війни, мабуть, в Україні вже не залишилося жодної людини, якій би так чи інакше вона не завдала болю. Хтось втратив рідних, близьких чи знайомих, хтось домівку і звичне спокійне, розмірене життя з регулярними поїздками на відпочинок. Хтось втратив спокій, бо найрідніші люди там, на «нулі», щогодинно і щохвилинно ризикують життям і здоров’ям. Вони нервово здригаються від кожного телефонного дзвінка і не знаходять собі місця, коли дзвінків довго немає. І це справжнє пекло, якого навіть великий італійський поет   Данте Аліг’єрі не міг уявити й описати у своїй «Божественній комедії». Бо то література, а це — життя.

Україну захищають тисячі бійців. Серед них і воїни-лісівники.

Тридцятирічний Михайло Шелест – молодий лісівник філії «Ярмолинецьке лісове господарство». Працював лісорубом 6 розряду. Проте, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він став сапером.

БУЧА. вул. Яблунська.
Ми вижили дивом.
Дивом - це коли орки вважають твого чоловіка нацистом, а він збігає з полону.
Але залишаємось ми.
Я та син 20 років.
І вони приходять і кажуть мені: «Доброе утро, сегодня у вас по плану расстрел». ...Але замість розстрілу сьогодні по плану - відрубання пальців.

Артур Красовський, пасічник з Маріуполя, у березні минулого року, рятуючи сім'ю від російських окупантів, виїхав на Хмельниччину. Нещодавно чоловік зібрав перший мед на новій пасіці. 

Біженцями були недовго. З початку березня до серпня 2022-го.

Виїжджали, як і всі інші, в паніці, у великому страху. Із собою взяли одну сумку на трьох, похапцем кидаючи якісь речі, навіть не розуміючи, що саме ти береш. Безкінечні черги на кордоні, холодний дощ, розпач і втома… Але вразило тепло, з яким зустріли нас поляки. Ми наче до рідних людей потрапили. Обійняли, нагодували, зігріли.