Пригадуючи свою розмову із працівником ТОВ «ПКПФ-Україна» Сергієм Віталійовичем Анушкевичем, вкотре переварюю в пам’яті розмови із знайомими, котрі заявляють, що на війні «їхній не зможе».

Коли Володимир відгукнувся на запрошення друга погостювати на Хмельниччині, в селі Зайчики, то й не думав, що ця поїздка докорінно змінить його життя. Він виріс у кримському місті Керч, здобув спеціальність електрозварника кораблебудування і побувати у краї, про який із таким захопленням розповідав його друг, було, швидше, пов’язане з бажанням змінити на деякий час звичну картинку, набратися нових вражень.

Андрій Одаренко змінював професію декілька разів. За свої 30 років він мав досвід служби в поліції, працював на фермі, воював. Після ампутації ноги, внаслідок важкого поранення під Слов’янську, Андрію знову довелося шукати роботу.

У селі Маків Хмельницької області, розташованому за 70 км від кордонів Румунії та Молдови, практично не залишилося чоловіків призовного віку. А ті, хто залишився, побоюються, що їх можуть призвати будь-якої миті. Американське видання Washington Post поспілкувалося з його мешканцями.

Уже з перших хвилин спілкування з Альоною Радецькою, хмельницькою поетесою, з’являється відчуття весняного настрою, і ти ловиш себе на думці, що її енергійність, оптимізм, вміння помічати красу навіть у буденних речах, мова, що нагадує дзвінкий потічок, дають їй приналежність до людей світлих, добрих, весняних. Людей, яким хочеш посміхнутися у відповідь.
– Насправді я дуже люблю весну. І народилася теж навесні – 16 березня. Моє рідне село – Проскурівка, що в Солобковецькій громаді на Ярмолинеччині. Тут, удома, весна для мене по-особливому гарна. Вона надихає. Пробуджується природа, а з нею наче пробуджуюся й я. Буває, закрадається сум, тривога чи хвилювання, та коли виходжу на вулицю і бачу, як розпускаються дерева, бачу перші проліски, вдихаю аромат свіжості – все змінюється: ніби якась внутрішня сила підносить мене ввись, і я пишу…