Коли Володимир відгукнувся на запрошення друга погостювати на Хмельниччині, в селі Зайчики, то й не думав, що ця поїздка докорінно змінить його життя. Він виріс у кримському місті Керч, здобув спеціальність електрозварника кораблебудування і побувати у краї, про який із таким захопленням розповідав його друг, було, швидше, пов’язане з бажанням змінити на деякий час звичну картинку, набратися нових вражень.
Кримського хлопця Володю Захарова вразила у Зайчиках насамперед гостинність, добродушність місцевих людей. А ще – природа з розкішною зеленню, повітря. Проте найсильніше сколихнула його відчуття, враження зустріч з Валентиною. І якщо хтось розповідає про кохання з першого погляду, то Володимир добре розуміє таких людей, бо ж саме це з ним і трапилося. Бо й справді буває: погляд, розмова, і раптом ти розумієш, що саме з цією людиною хочеш прожити своє життя. І все, що видавалося важливим до цієї зустрічі, тьмяніє перед бажанням бути поряд з нею. Ні Крим, ні море, ні перспективи в професії вже не вабили Володимира. Його рішення переїхати на Волочищину було твердим та усвідомленим, тим паче, що й Валя на його почуття відповідала взаємністю.
Наше подільське весілля, зі своїм особливим колоритом, стало для Володимира та Валентини Захарових початком їхнього сімейного щастя. Тоді його змогла розділити з ними й Володіна мама, котру спеціально привіз із Криму на важливу в його житті урочистість. Але сьогодні зв’язок із рідною сестрою, матір’ю не підтримує. Усе змінила війна. Вони переїхали до росії і не поділяють переконань свого брата і сина.
Володимир воліє про них не згадувати, не говорити, бо ж різнобічність їхніх поглядів важко ятрить серце. Він каже, що в нього тепер зовсім інше життя, інше оточення, інший світогляд, що дружина й діти – і є отим найдорожчим. Від них повсякчас відчуває безмежну любов, турботу і заради них Володимир і став у військовий стрій.
Свого часу йому довелося неодноразово їздити на заробітки, розумів: як глава сім’ї має подбати про її фінансове забезпечення. Підростали діти – син Костянтин, донька Єлизавета – і їм особливо потрібен був батько тут, поряд. Потребували його доброго слова, жартів, від яких завжди з’являється піднесений настрій, його поради і батьківської любові. Тож Володимир влаштувався на роботу в дорожню службу, а згодом у Зайчиках розпочалося будівництво свинокомплексів. Це відкривало для місцевих жителів перспективу працевлаштуватися в рідному селі.
Цією можливістю скористався й Володимир Захаров. І через деякий час, коли комплекси ввели в дію, він освоїв професію свинарника. Колектив, умови праці, гідний заробіток, – усе це було своєрідним магнітом, що тримав його біля дому, біля рідних.
– Якби ж не кляті орки, жили б собі спокійно, мирно. Щось планували би, господарювали, просто раділи би життю, – каже Володимир. – Але війна…
Першого лютого минулого року був мобілізований до армії. Пройшов навчання на Житомирському полігоні. А потім у складі десантно-штурмових військ – на Запорізький напрямок. Вишкіл пройшли серйозний, нас готували до контрнаступу, ми мали бути готовими до найважчих ситуацій.
Та на війні легких не варто й сподіватися. Спочатку кілька днів абсолютно не було сну. Жили в бліндажах, за 8 кілометрів від передової. Гупало, бахкало, свистіло… А згодом звикаєш, адаптовуєшся. І щоб розрядити напругу, хлопці намагаються жартувати, згадують якісь кумедні історії. Там, на фронті, і можна зрозуміти, що таке справжнє братерство.
22 вересня став дуже важким для нас. Внаслідок мінометного обстрілу загинув командир групи, я і ще двоє побратимів, були важко поранені. Коли прийшов до тями на третій день, зрозумів, що залишився без ноги. Госпіталь у Дніпрі, лікарні та госпіталь у Луцьку – мені довелося немало часу оговтуватися після поранення. Ротний повідомив дружині, що сталося, і пізніше разом із дітьми Валя приїхала до мене в Луцьк. Це була дуже велика підтримка, і відчув, що потрібен їм, незважаючи на те, що залишився без ноги…
Нині Володимир уже вдома, у Зайчиках, поряд із рідними. Уперто вчиться ходити на милицях і чекає дня, коли для нього виготовлять протез.
– Обіцяли до кінця березня доставлять. Хочу вже розпочати тренування, щоб звикнути до протеза. Вирішив, що до реабілітаційного центру не звертатимуся, буду вчитися самостійно. Знаю свої сили, буду розраховувати навантаження. Головне – не падати духом, не опускати рук. Хочу, щоб із «новою» ногою знову зміг працювати, сподіваюся, повернутися на роботу в рідний колектив. Треба вірити в краще. І тоді воно обов’язково буде. Я вірю, що ще станцюю на весіллі і Костянтина, і Лізоньки, що буду радіти щастю дітей у мирний час, – каже захисник Володимир Захаров.
Gismeteo 
