Великдень завжди об’єднував їхню родину. Ні відстані, ні зайнятість, ні самопочуття — ніщо не мало стати на заваді відзначити його з батьками. Рік за роком міцніла ця добра традиція, рік за роком подовжували Гамарини свій святковий стіл. Розросталися сім’ї їхніх чотирьох дітей, а потім й онуки створювали свої. Голова родини Олександр Олександрович Гамарин каже, якби на цьогорічний Великдень змогли зібралися всі разом, то сиділи б перед ним, окрім чотирьох дітей, 10 онуків, 10 правнуків, 14 праправнуків.

— Велика сім’я — це справжнє багатство, яке дарує Господь, — додає він.
Дуже хотів Олександр Олександрович, аби й цієї весни зібралися всі найдорожчі для нього люди, тим паче, що саме на Великдень випадає його 90 день народження. Хоч у паспорті значиться інша дата — 16 травня, але прийшов він у цей світ п’ятого, і вся рідня вітає його. Але життя розпоряджається по-своєму.
На превеликий жаль, уже рік, як відійшла у Вічність дружина Галина. Вона завжди горнула всіх їх докупки, переживала за те, щоб між рідними панувала злагода і любов. Не змогла довідатися до батька й найстарша донька Антоніна, яка проживає на Херсонщині, і троє його онуків — Костянтин, Олег, Андрій, які нині у військовому строю. Хоча в його думках вони завжди поряд…
Чекала доля в Україні
Україну Олександр Гамарин побачив завдяки армійській службі. Народився і зростав у Ташкентській області, в сім’ї росіянина та узбечки. І навіть гадки не мав, що своє подальше життя будуватиме далеко від дому. Під час служби у Вінниці він зустрів Галину. Їхнє почуття було взаємним, спільним було бажання одружитися. Сімейне життя почали молодята в Кривому Розі, а згодом, через хворобу Галининого батька, ветерана Другої світової, без ноги, переїхали в її рідне село Соломна на Волочищині. Обоє почали працювати в дільничній лікарні. Та згодом Олександр влаштувався водієм у місцевому господарстві, за якийсь час і Галина вже була в колективі колгоспної ферми. Плекали домашнє господарство, ростили дітей, раділи онукам і правнукам. Ріка життя була і спокійною, і шумною, без перепон і з порогами, як у більшості сімей. І простяглася вона для подружжя Олександра та Галини Гамариних на 67 спільних років.
Нащадки
Якщо хочеш залишити добрий слід на землі, вкладай свою душу в дітей. Вони стануть продовженням роду, продовженням твоїх заповітних мрій. Таку філософію життя сповідували й Гамарини. Не могли дати своїм дітям великих статків, зате прищепили їм працелюбність, любов до близьких, повагу до старших. Із цією наукою вже розгалужене віття родинного дерева приносить свої плоди.
Антоніна залишається на неспокійній Херсонщині, бо мусить доглядати хворих родичів. Двоє синів Костянтина Гамарина, який проживає в Яготині, — Костянтин і Олег — сапери, виконують завдання за місцем призначення. Син Володимира Гамарина — Андрій працював у селі Ріпна, на молочно-товарній фермі, оператором машинного доїння. Був мобілізований до Збройних сил України. Після контузії повернувся на фронт і нині воює на Запорізькому напрямку. Наймолодша донька — Світлана Гамарина, а після заміжжя — Рольська, працює художнім керівником клубу села Федірки. Разом із односельцями організувала тут волонтерський пункт, де вони плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, готували до відправлення передачі для захисників. Її два сини працюють у дорожньо-будівельній компанії, що надає допомогу у відновленні доріг, мостів, зруйнованих ворогом. На себе взяла Світлана турботу й про старенького батька. Нині він мешкає разом з її родиною у Федірках. У її оселі зустрічали Великдень і батьків ювілей.
— Цього дня наша родина просила в Господа миру для України, захисту для воїнів і здоров’я для нашого тата. Бо при живих батьках, хоч скільки би років нам було, ми почуваємося дітьми…