У дитинстві все видається значно більшим, масштабнішим. І навіть рідна вулиця, яку проходиш дорослим кроком за лічені хвилини, здавалася тоді безкраєю. Саме тут частенько сільські хлопчаки влаштовували біг навипередки. Мчали чимдуж, а їй наче не було кінця.
Скільки ж то ніг переміряло цю вулицю за всі роки. Скільки історій переслухала вона, скільки радощів і жалю увібрала в себе, зберігаючи їх у своїй пам’яті. Не зникнуть з її “сховища” і ті миті, коли ось тут звучав голос Сашка Оліщука, ім’ям якого віднедавна і назвали їхню рідну вулицю.

Коли Руслан Плахов їхав на фронт, то обіцяв своїй дружині повернутися та потанцювати з нею. Чекала й вірила, що слова дотримає, не раз із чоловіком кружлятиме у вальсі. Однак війна — жорстока, невблаганна — розлучила Оксану із Русланом.
Була на вершині щастя з коханим понад шістнадцять років. Хоча і не сподівалася, що випадкова зустріч стане початком спільного життєвого шляху. Якраз тоді була розлучена, а він теж самотній. Ні на мить Руслан не сумнівався, що Оксана — його доля. Так воно і сталося.
Він цінував і поважав свою сім’ю, маленька доня для нього стала безмежною радістю та невичерпною втіхою.
«Разом ми ніколи не нудьгували, — розповідала Оксана Миколаївна. — Весело проводили час за настільними іграми, їх у нас вдома чимало. Ходили на прогулянки у ліс чи вечірніми вулицями рідного міста, а взимку грали сніжки, каталися на льоду. Іноді мені здавалося просто неможливо бути такою щасливою. Та ні, можливо, ще й як, коли поруч був такий чоловік, який прихиляв небо до твоїх ніг, цінував, поважав, любив, оберігав і здійснював твої мрії»…

У 1996 році почула неймовірну історію про Миколу Саса, який у Городоцькому районі змайстрував на розлогому дереві будиночок. Хоча висота ясеня сягала 30 метрів, та чоловік зумів збудувати екологічне і зручне житло. У своїй хатинці, куди піднімався по драбині із мотузки, аби усамітнитися, читав Ніцше чи Аристотеля, а вечорами споглядав на зоряне небо, як філософ Кант.

Світлана Нех із тих сильних та завзятих жінок, які дають лад домашньому господарству, виховують дітей, бо їхні чоловіки, одягнувши військову форму, обороняють рідну землю. Хоча і втома збиває з ніг, проте без улюбленої справи не уявляє вона своє життя. Випікає торти, не лише смачні, а вміло оздоблені милують дивовижною красою. Справжні солодкі шедеври.

Здається, цю пісню, що стала для неї улюбленою, може слухати цілими днями. І як же влучно зазначено: «Перший син, мов сонце ясне, що ніколи не погасне. Другий син, то сизий сокіл, синьоокий. Третій син — то срібний дощик, наймолодший, найдорожчий…»