У ці різдвяно-новорічні дні ми з особливою вдячністю згадуємо наших відважних воїнів, завдяки яким маємо можливість збиратися за родинним столом, завдяки яким не згасає надія й утверджується віра в Перемогу добра над злом.

Не сподівалася Валентина Стефанко, що захопиться вишивкою бісером. І, нанизуючи на голку різноколірні намистинки, створюватиме дивовижні ікони.

Дорогу до цвинтаря в мікрорайоні Ракове вона знає, як завчений вірш. Знає усі повороти, що чергуються на тому шляху, знає кожну вибоїну і кожен горбик. Дерево, квітка, камінь обабіч нього «тримаються» в свідомості, як постійні очевидці її «зустрічей» із найдорожчим чоловіком, якого забрала в неї війна.
— Приходжу до Юри, бо тільки йому і можу про все розповісти. Говорю, говорю, говорю… Знаю, що чує, вірю, що то його любов і тепер держить мене, коли сили вичерпуються. Він же був не лише чоловіком, якого полюбила всім серцем, він був найкращим другом — вірним, надійним, які трапляються тільки раз…

Запашний та пухкий, із золотою скоринкою хліб випікають Олена та Віктор Войтюки. Вистачає подружжю помічників — разом із парафіянами церкви «Джерело життя» щотижня із печі на дровах виймають триста духмяних буханців, що увібрали пахощі літа. Турбуються, докладаючи зусиль, аби смачний хліб був на столі у малозабезпечених родин, вимушених переселенців, які втратили свій дім, та ще посмакували ним і воїни-захисники.

  

Здавалося б, вони звичайна родина, звичайні селяни, які за наукою дідів-прадідів мало відпочивають, але багато працюють. Скромність, простота, без сумніву, теж одна з рис їхнього родоводу. Та за цим непоказним криється дуже глибока сутність, яка сім’ю Людмили й Миколи Доли з Ріпної на Волочищині відносить до людей, які варті найвищої подяки, найтепліших слів. Бо ж із чотирьох їхніх дітей — троє — у військовому строю. А наймолодший, 15-річний Віталій, вже попередив батьків, що після школи обов’язково служитиме в армії, буде, як його старші брати і сестра.