Як часто тобі в очі казали: «брехун» чи «брехуха»? І казали це з легким презирством, і так, щоб це чули найближчі, найдорожчі люди – люди, яких ти поважаєш і, що найголовніше, які поважають тебе? Уяви – простора кімната, .. ні – величезна зала, ти в центрі, навколо тебе десять… сто, тисяча людей, які давно тебе знають і... тиша. Така тиша, що аж дзвенить… І в цій тиші – ти брешеш!
Рідні, знайомі, друзі, колеги дивляться тобі у вічі і у кожному погляді – ти брешеш!!!
Навколо тебе щільним колом підіймається хвиля недовіри і вже завтра на звичне: «Привіт!», – у відповідь зневажливе мовчання, руки ніхто не подає…
А якщо ти не брешеш? А просто десь прочитав, почув, подивився і просто переказав чужі слова? Одна прочитала, один почув, хтось подивися і всі разом переказали, або більш влучно – поширили, бо є меседжери, мережі, власні інтернет-сторінки тощо. Ми поспішаємо, ми хочемо швидше за всіх поінформувати, «прочирікати», «прокукурікати», аби першими повідомити друзів, колег, рідних, знайомих, бо надибали на цікавинку, про яку наче ще ніхто й не говорив. А ця цікавинка цікава ще й тому, що, як правило, підтверджує наші власні дуже цікаві переконання.
– Ви чули?
– Що?
– Та під Хмельницьким бахнули атомні снаряди!
– Та ви що?
– Я вам кажу – Чорнобиль! Мій рудий кіт вже другий тиждень зробився рижий, як той ліс!
Ще до початку війни фейки, меседжі, хайпи шрапнеллю влетіли в життя та у свідомість українців, завдаючи збитків не менше, ніж зброя масового враження, з початком реальних бойових дій російські ботоферми цілодобово чатують на все, що публікується у нас з метою «підправити», «підказати», «порадити», «звернути увагу», помножуючи сіру, чи то білу брехню, яку майже неможливо відрізнити від правди. Пильно слідкують за нашими неточностями, невідповідностями, грубими інформаційними помилками, аби зробити посилання на абсолютно конкретного українця і зазначити: «Бачите! А ми ж вам казали! Там всі нацики, церквоненависники тощо». Інтернет кишить аналітиками, які все розбирають, доводять, по полицях розкладають. І хоч один із них зазначив: «Будь ласка, перевірте викладену мною інформацію, як мінімум з трьох незалежних джерел».
На те й розраховано, що в нас на глибоку аналітику немає часу, не вся справжня інформація доступна, а події, що інколи відбуваються зовсім поруч, здаються такими зрозумілими, особливо, коли там присутня така цікава цікавинка, так і хочеться відзняти, сфотографувати, прокоментувати, поширити.
Один раз не точно висловився Арестович про ракету, що вдарила по Дніпру, і вже цунамі рашистських істерик та українських прокльонів накрило не те, що Україну, – континент, від Гібралтару до Владивостока. Звичайно, до наших повідомлень не прикуто стільки уваги, і ми, наче й не можемо завдати якоїсь шкоди… Хіба, що, трішки. Але ж нас – мільйони.
Кожне повідомлення агресор додає і множить, тож у підсумку «ракета по Дніпру» вже наче дитяче белькотіння, бо наші коментарі, лайки, інформації місцевого значення, перетворюються на атомний вибух, причому спрямованої дії. Просто цей вибух розтягнуто в часі, тому й шкоди наче не помітно, бо ця інформаційна радіація нищить непомітно.
Чи може бути щось страшніше за брехню? Може – правда. Ти повідомив правду, точну правду. Але через неї щось вибухнуло, щось згоріло, щось зруйнували або, не дай Боже, хтось загинув. І тоді – знову величезна зала, знову тиша і знову тисяча людей. Це ти поширив точну правду?..
Gismeteo 
