Малий Сашко тільки навчається читати. Та перегорнувши сторінки великої, громіздкої книги Світлани Лелях — Бегутової “Зродилися вони з Великої Вкраїни,” подарованої на презентації, швидко знаходить світлину свого батька, військовослужбовця Максима Данилюка. “Бабусю, це мій тато… Герой,” — вигукнув п’ятирічний хлопчик. І, втішений своєю знахідкою, тулився до такого рідного і милого портрета, гладив його маленькими рученятами.
І знову серце Людмили Василівни крається від жалю. Хоча, здавалося, б виплакала за сином усі сльози, та хіба їх стримаєш? Онук сумує за своїм татусем — найкращим, найдобрішим у світі. Дарма що малий, але уже розуміє, що він не повернеться з війни додому, не обійме його, не втішить.
Час нестримно летить, але біль втрати не вщухає. Здається зовсім недавно Максим був таким малим і допитливим, як Сашко. Ніколи не тривожилася за нього, завжди сам собі раду давав – старанно навчався у школі, займався боксом. У вихідні дні поспішав у село Великий Скнит, залюбки допомагав бабусі та дідусеві. Працював біля землі, любив сад, дбайливо за ним доглядав.
Та й будь-яка робота в руках Максима ладилася. Зацікавившись технікою, відремонтував старий мотоцикл та їздив на злети байкерів.
Цілеспрямований і наполегливий юнак самотужки торував стежку в житті — опанував професію електрозварника, здобув вищу освіту в Рівненському університеті водного господарства та природокористування. Та все ж Максим Данилюк обрав робітничу професію, бо мріяв будувати кораблі. Став справжнім майстром своєї справи, працю- вав зварником у престижних організаціях та компаніях, ремонтуючи морські судна.
Побував Максим у багатьох країнах світу, а коли приїжджав додому, то ділився своїми враженнями від побаченого з рідними, друзями. Його захоплювала краса смарагдових морів, вічнозелені пальми та єгипетські піраміди.
— У нас була велика родина, — розповідала Альона Несен. — І моєму братові Максиму вистачало любові на всіх. Шанував батьків, підтримував племінників, допомагав нам чим міг. Не обділяв увагою і свого похресника Ярослава Ковальчука. А як у Максима народився синочок, то він став такий окрилений від щастя. Вирішив повернутися з-за кордону додому, щоб повсякчас бути поряд зі своїм Сашком.
Однак війна перекреслила всі мрії та плани Максима Данилюка. Спочатку проводжав свого кума Олександра Лясковського, відвіз його до Славути на призовний пункт, побажав, щоб той якнайскоріше повернувся живим та з перемогою. Невдовзі сам пішов боронити Україну від лютого ворога.
Ставши військовослужбовцем ЗСУ, разом із новобранцями пройшов курс молодого бійця у Великобританії. Зі своїми побратимами воював на найгарячішому напрямку фронту. Під час виконання бойового завдання Максим Данилюк загинув 8 серпня 2023 року поблизу Новомихайлівки Покровського району на Донеччині від рук російських окупантів.
Із чоловіком Петром Володимировичем Людмила Василівна виховувала доньку та двох синів. У мирний час трагічно обірвалося життя Олександра, коли йому було 22 роки. Пішов у засвіти і глава родини. І знову земля захиталася під ногами Людмили Василівни — не стало 38-річного Максима, який мужньо боровся із ворогом.
Приголомшена трагічною звісткою, намагалася якнайшвидше добратися в Україну з далекої Італії. Вмивалася слізьми від розпачу та жалю, бо ж не проводжала сина на війну, не благословила його, не обійняла на прощання, не набулася з ним, бо поїхала на заробітки.
Вкрай важко не лише їй, матері, а малому Сашкові зростати без надійного батькового плеча, лагідного слова, невичерпної доброти. Так хотілося Максиму бачити, як росте-підростає його син, навчити усього, що сам знав та умів, проте не судилося.
А найбільше прагнув, аби його Сашко зростав під мирним, спокійним небом у вільній, щасливій Україні. Прагнучи спинити ворога, хоробрий воїн Максим Данилюк боровся до останнього подиху, віддавши найцінніше — своє життя.
Gismeteo 
