«Найвища любов — Господа, найкраща любов — Матері». Саме це спало на думку, коли переступила поріг дому сім’ї Богуславських, котрі мешкають у селищі Антоніни Красилівського району. Чиста, охайна, затишна сучасна оселя і… два інвалідних візки, в яких сидять гарні, молоді хлопці, котрі мали б стати, але ніколи не стануть батьківською надією і опорою — Анатолій і Павло.
…Чи можна змінити долю? Кажуть, ще дитина не народилася, а там, на небі, вже описано її життєвий шлях. Олена Яківна своєї долі не проклинає, натомість мужньо несе свій хрест. Навіщо Бога гнівити? Ніхто не винен, що її сини прикуті до інвалідних візків, що не вони її, а вона їх мусить доглядати. Господь подарував їй понад двадцять щасливих літ, у які увійшли щасливе заміжжя з гарним, працьовитим чоловіком Леонтієм, народження двох синочків, які до 20 років нічим не відрізнялися від своїх ровесників, росли слухняними, допомагали батькам.
А потім прийшла пора йти на службу в армію старшому сину Анатолію. Як і годиться, скликали гостей і урочисто випровадили його в дорогу. Спочатку син перебував у навчальному підрозділі в Ленінграді, звідки направили для подальшої служби в групу радянських військ у Німеччині. Писав гарні, бадьорі листи, а коли минуло близько півтора року від початку служби — приїхав додому. Батьки зраділи — за сумлінну службу син отримав відпустку! Проте Анатолій їх розчарував: його комісували за станом здоров’я. Ще якийсь час він ходив, проте хвороба прогресувала, і незабаром він не зміг звестися на ноги. Не було інвалідного візка, і хлопець пересувався на колінах, які незабаром почорніли. Не міг дотягнутися до вікна, за яким було життя: подвір’я, вулиця, мамині квіти…
Куди тільки не зверталися! Батько, Леонтій Павлович, возив його в Красилів, Хмельницький військовий госпіталь, у Київ, не хотів примиритися з тим, що його син, зовсім молодий хлопець, через недугу не буде ходити. У столиці зайшов до головного лікаря реабілітаційного центру, а той повів його у палати, де лежали молоді хлопці, яким поставили такий же діагноз — розсіяний склероз. Щоправда, передбачення лікарів, які прогнозували, що проживе хлопець 5-6 років, не справдилися.
Проте в них був ще один син — Павло. Той обрав собі професію газоелектрозварника і навчався у Старокостянтинові. Якось батьки дізналися, що сина дуже побили, але хлопець ні на що не скаржився. Ніхто не міг передбачити, що і Павлові судилася така ж доля, як і братові. На черговій медичній комісії його визнали не придатним до служби в армії. І все почалося спочатку: ноги боліли все більше, а згодом і він перестав ходити. І знову лікарні, обстеження і той же невтішний діагноз: розсіяний склероз. Батьки досі не можуть погодитися з таким вироком лікарів, які переконані, що хвороба спадкова. Всі в родині з діда-прадіда, кого пам’ятають, були здоровими і померли у зрілому віці від старості. А от їхні діти страждають…
Важко доглядати дорослих синів. Олена Яківна спочатку працювала в пекарні, згодом змінила роботу і стала працювати в районній лікарні санітаркою. І досі вдячна колегам, які завжди з розумінням ставилися до її проблем, співчували, відпускали при потребі. Особливо було важко навесні і восени, коли чоловік, який працював у рибгоспі шофером, часто їздив у відрядження. Тоді на її плечі, окрім хворих дітей, лягали господарські клопоти. Коли була на городі, вивозила синів у візках надвір і ставила неподалік. У таких клопотах минали роки. Інколи батькам говорили, що це якесь прокляття на їхню сім’ю. Господи, за що? Чому за чиїсь гріхи мають страждати їхні діти?
Минає час, Анатолію вже 46 років, 26 з яких він провів у інвалідному візку. Павлові — 38 і майже 20 він не ходить. Усе важче батькам, особливо вночі, коли по кілька разів доводиться вставати і підходити по черзі до синових ліжок: як не один, то другий гукає. То підтягнути треба, то посунути, то перевернути…Інколи не встигає батько чи мати до свого ліжка дійти, як потрібно повертатися. Батько вже й грижу дістав, піднімаючи то одного, то другого. Добре, що земляк Валентин Кобилянський (дай йому Боже здоров’я) подарував підйомника, тепер легше.
А хвороба прогресує! В Анатолія вже інколи і ложка з рук падає, а ноги повикручувало. Він став мовчазним, інколи зовсім розмовляти ні з ким не хоче.
У Павла інший характер: у нього багато друзів, з якими він спілкується, які провідують його вдома. Не так давно подарували йому ноутбук, допомогли зареєструватися в «Однокласниках». Хлопець щодня потребує спілкування, радий, коли до хати приходять сусіди, родичі, знайомі.
А у батьків кожен день наповнений стражданням, адже помічають погіршення, знають, що ніхто не допоможе їхнім синам стати на ноги, що нікому буде їх доглянути на схилі літ.
— Я дякую Богу, що мої сини можуть бачити світ, розмовляти, спілкуватися з нами, — каже на прощання Олена Яківна. — Боляче бачити їх такими, та що поробиш, така у нас доля…
Батьки роблять усе, щоб хоч якось покращити життя своїх синів. Вони вдячні усім, хто розділяє їхній біль: родині Кобилянських, працівникам райуправління соціального захисту населення, особливо Валентині Хмельницькій, сусідам, родичам, знайомим. Вони живуть проблемами дітей: переживають, що в Анатолія помітне погіршення, що у Павлика поламався ноутбук…
І болить душа від безсилля, від думки, що не можна відвернути хворобу, допомогти дітям, полегшити їхні страждання. Отак і несуть свій хрест: із болем, але без нарікань, з вірою, але вже без надії. Дай їм, Боже, здоров’я, сили і терпіння!
Gismeteo 
