Цього року відсвяткувала славний ювілей жителька села Скаржинці Євдокія Гаврилівна Пшик.
Народилася майбутня ювілярка у 1933 році в селі Малий Олександрів, що на Віньковеччині, в сім’ї колгоспників. До школи Євдокія ходила тільки дві зими. Вчилася читати з «Читанки», в якої половину сторінок були вирвані. Проте тямущій дівчинці вистачило сил здобувати самотужки знання з позичених книг. Працювала на фермі з малих літ: пасла худобу, носила гній на дитячих худеньких плечах, не покидала сапки в городній та польовій бригадах.
— Старший брат працював лікарем у Західній Україні. В 11 років узяв мене з собою допомагати по господарству та няньчити дітей. Їх у нього було троє, надалі з’явилося четверте, — згадує Євдокія Гаврилівна.
— Минуло 5 років у наймах, — продовжує пенсіонерка. — Брата ніколи не було вдома. На ровері він добирався на виклики пацієнтів села Рудники, в якому було понад 500 дворів. А жінка його була лінива, зла й скупа, — ніколи не запросила до обіду, завжди дорікала, кепкувала з мене. В моїй підлітковій голові засіла думка: що мене чекає в майбутньому, життя якось потрібно змінювати — годі наймитувати без платні, — бо своя… А мені вже незабаром 16.
Брат допоміг влаштуватися на завод у місті Миколаїв Львівської області. Робота сподобалась, та й гарно платили. Дешевше можна було придбати посуд, а бракований «за так» віддавали. Після зміни не відпочивала, а працювала на братову сім’ю: прала, прибирала, доглядала за дітьми, готувала їжу.
Такого навантаження ще не сформоване дівча витримати не могло і через 9 місяців покидає завод, «прихисток родинний» і переїжджає додому. Перед тим дзвонить батькові, щоб приїхав з валізами, бо добра придбала повно: одежу на всі сезони, хустинки, косинки, сорочки, чобітки червоні на підборах, посуду гарного, скляного і фарфорового — не піднесеш.
Але хочу всіх батьків застерегти: «Їж кропиву, лободу, але в найми дитину до рідні не віддавай». У селі молоді було небагато, особливо, хлопців. Не було в кого закохуватись чи вибрати до вподоби.
Вийшла заміж за Петра. Хлопець був із злиденної сім’ї: батько не повернувся з фінської війни, мати «заглядала» в чарку, — ріс як горох при дорозі. Доводилося вчити господарювати: цвяхи забивати, косити, коси клепати, ножі точити, в хліві поратись. І Петро старався, щоб сім’я не голодувала працював на важких роботах — каменоломнях, їздовим, фуражиром. Сама старалася набути потроху різних домашніх ремесел від батьків та односельців: вишивала, ткала, шила тощо. Народилось двоє дітей, згодом син здобув вищу освіту юриста, донька — продавчиня. За кожного маму болить серце, а найбільше — коли немає вісток від дітей. Тривожні дні переслідували неньку, коли син служив підводником, сум і біль огортали серце, коли довго не було листів з Афганістану.
У 2001 році Євдокія Гаврилівна переїхала до села Скаржинці, ближче до дітей, які наразі проживають у Хмельницькому.
— Не жалкую за добротним обійстям, яке пристаралася за прожитий вік. Привикла вже до Скаржинець. Діти навідуються часто, слідкують за чистотою двору, обробляють город. Зробили мені біля хати невеличкий квітничок, який я сама доглядаю: розводжу живцями троянди, багато маю м’яти, лікарської ромашки та інших квітів.
Наше родовідне дерево розростається, вкорінюється добірними паростками, тішуся внуками та правнуками: їх у мене восьмеро, по четверо і тих, і тих, — сяючими очима промовляє ювілярка.
Євдокія Гаврилівна зберігає сорочку дівочих років, майстерно вишиту гладдю, на стіні висить рушник на знімку маленького хлопчика, років 6-7, її синочка. А ще скільки не збереглося вишиванок: рушників, серветок, подушок, скатертинок, — не все вічне…
— Я не самотня, мене навідують сусіди: Стася, Надія, Ніна. Теревенимо на різні теми — і сільські, і державні, молимося за наших хлопців, клянемо путіна та його посіпаків, віримо в Перемогу, — завершує розмову.
Шановна ювілярко, дякуємо Вам за уроки Мудрості, поради, спогади минувшини. Бажаємо багато сил та здоров’я, любові та уваги рідних людей, підтримки та турботи близьких. Многая літа, Євдокіє Гаврилівно!
Gismeteo 
