І на думку не спадало 91-річній Ользі Нагорній, що у її житті знову повториться війна. Вона, клята, рясно сіятиме страждання та горе, безупинно збиратиме найдорожче. Уже російські окупанти нещадно знищуватимуть міста, безжально катуватимуть та вбиватимуть мирних українців.
Хоча й минуло вісім десятиліть, та пенсіонерка не забула жахіть перших днів війни, які бачила на свої очі.
— Тоді звістка про бомбардування Києва приголомшила моїх батьків. Мама вмивалася слізьми, а тато, який працював у райкомі партії, був вкрай засмучений, — розповідала Ольга Григорівна. — Ще тоді я, десятирічна, не розуміла, що війна принесе нам поневіряння, випробування та біль втрати найдорожчої людини.
Подружжя Ковальчуків з чотирма дітьми вирушило у далеку дорогу.
— Ми лише добралися до Дніпропетровська і вийшли на перон, а поїзд помчав далі, — продовжувала Ольга Нагорна. — Бо ж батько вирішив, що не тікатиме від ворога аж за Урал, а піде на фронт. Невдовзі над містом гуділи ворожі бомбардувальники і вили сирени. Люди бігли у бомбосховища, а ми стояли під будинком усю ніч, бо я боялася, що в укритті нас засипле землею.
А потім була переправа через Дніпро, яку теж Ольга Григорівна запам’ятала на все життя.
— Тоді страшенна паніка охопила біженців. Вони плакали та лаялися, штовхалися, намагалися якомога швидше здолати небезпечний шлях. Перелякані коні від сигналів машин кидалися у різні боки, і мені здавалося, що вони от-от із возом впадуть у глибоку річку. Моє серце завмирало від страху.
Коли добралися до знайомої, то мала Оля раділа, що нарешті муки закінчилися. Але насправді це лише був початок.
— Уже 8 серпня 41-го року ми з татом попрощалися, він пішов добровольцем на фронт. Проте недовго йому довелося воювати. Їх, новобранців, неозброєних, загнали у долину біля Дніпра. Не було чим оборонятися, бо ж голіруч німецькі танки не зупиниш. Усі там і полягли.
А Ганна Ковальчук наполегливо намагалася своїх дітей вберегти від війни. Їй у колгоспі дали коней з критим возом і вона разом із багатьома біженцями на підводах і вдень, і вночі торували шлях. Здолавши понад сімсот кілометрів, опинилися у Краснодарському краї.
— Хотілося на батьківщину, бо там, у чужій стороні, не з медом було. У квітні 44-го року повернулися додому, у рідні Хотьківці, що на Красилівщині. Та замість нашої хатини побачили чорне згарище... Нас прихистила рідня, а мама не впала у відчай. Тяжко працювала і їй, вдові, вдалося відбудувати дім. Я довго чекала батька з війни, а він так і не повернувся. Навіть і у дорослому віці його так не вистачало...
Про професію бібліотекаря мріяла з дитинства. Відтоді як перший вчитель приніс багато книжечок, коли ще навчалися у Щиборівській школі, другокласниця Оля захопилася читанням. І, коли підросла, дівчина вирішила пов’язати свою долю із бібліотечною справою.
Шлях у професію розпочала у 1947 році, навчаючись у Кам’янець- Подільському технікумі підготовки культурно- освітніх працівників. А потім працювала завідувачкою бібліотекою свого рідного закладу.
Улюбленій справі Ольга Нагорна присвятила 47 років життя. Для неї бібліотека — храм мудрості, де сконцентровані тисячі думок. Скрізь, де працювала, — і вчителі, і дорослі та діти цінували допомогу Ольги Григорівни.
Уже у поважному віці видала дві власні книги, натхненно трудилася над третьою, але завадила війна — зруйнувала усі плани. Відлік часу наче зупинився. Геть інші думки, гіркі та тривожні, її охопили.
Якось Ольга Нагорна почула по радіо історію хлопчика, який став сиротою, і на папір лягли поетичні рядки:
Дворічний хлопчик лікарю сказав:
«А мами... ма?» — розвівши рученята.
Так це вимовив, що лікар аж заплакав.
Подумавши: мабуть, нема і тата.
Маля не буде знати мами,
Що народила й ніжно пестила його.
Раділа, коли тупцяв він ногами
Назустріч їй, до прихистку свого.
І з радістю хапався він за руку,
Відчувши впевненість в своїй ходьбі.
Ніхто не передбачував розлуки,
Бо сонце щастя сяяло тоді.
Нема вже мами, тата теж немає,
Загинули Героями в війні.
А синові, кровинці, треба жити,
Щоб зберегти їх пам’ять на землі.
Беззастережно і твердо вірить Ольга Нагорна, що зло буде покараним. А вона з нетерпінням чекає той день, коли в Україні запанує мир і спокій. І неодмінно тоді завершить незакінчені справи.
Gismeteo 
