У Радянському Союзі «Заповіт» Тараса Шевченка знали напам’ять й високопартійні чиновники, а от декламування його 22 травня опинилося під суворою забороною.
У 1971 році 22 травня — день перепоховання Кобзаря (1861 р.) на Чернечій горі поблизу Канева — було оголошено націоналістичним святом, і будь-які акції, навіть покладання квітів до пам’ятника поета, по всій Україні були заборонені. Та люди сходилися, їх розганяли наряди міліції, активістів затримували. Особливо — за декламування поетових віршів у день його повернення в рідну землю з кам’яного Петербурга. І навіть у 1989 році, коли СРСР був напіврозвалений, мітинг біля пам’ятника Тарасу в Києві міліція намагалась розігнати, жовто-блакатні прапори, які принесли мітингувальники, правоохоронці відбирали, топтали плакати та навіть портрети Тараса Шевченка.
Нині 22 травня — державне свято незалежної України, і воно належить до тих великих днів нашої національної історії, які зберіг і відстояв український народ. Ми любимо повторювати, що Шевченко — у кожного свій, як Бог. Так, якщо він, його слово, його любов — у душі. Якщо його ім’я асоціюється не з організацією календарних масових заходів, ініційованих владою, не з пафосом політичних промов та декларацій, а залишається живою енергією любові і гідності кожного з нас, коли шукаємо в душі опору для віри, надії, незламності.
…Так символічно склалося, що Тарас із пам’ятника на Чернечій горі дивиться на південний схід. На наш буремний, розколотий, окрадений «злими людьми» схід, де нині страшно вимовити українське слово на сплюндрованій окупантами рідній землі. Борітеся — поборете…
Борються за честь і свободу свідомі росіяни у зомбованій кремлівській імперії. І знову за декламування поезій українського Кобзаря лицарі свободи опиняються за гратами. Заборонений Шевченко в окупованому Криму, де знову — «за горами гори, кровію политі…» Але історію вже не повернути, і на «оновленій землі врага не буде супостата». Так заповів наш пророк. І цього нинішні супостати бояться найбільше. Бо морок розвіюється.
Шевченко відійшов у вічність весною і повернувся на висоту рідних Дніпрових скель також весною, в пору надії і буяння всього живого. І Чернеча гора нині нагадує всю Україну, яка підіймає свій дух до висоти вічної Чернечої гори, до вершини спокути, честі і самоповаги. Бо саме це заповів наш Тарас.
Gismeteo 
