Біль і радість, смуток і кохання століттями українки клали на полотно у вигляді простих, а інколи вишуканих барвистих вишитих візерунків, котрі прикрашали одяг, рушники, постільну білизну тощо, щоразу нагадуючи людям з якого ми роду, хто наші батьки, діди-прадіди, де наше коріння.
Наша історична автентичність або замовчувалася десятиліттями, або шароварно вип’ячувалася, щоб в одному та іншому випадку народ, а особливо молодь, не цікавилися витоками української сили, звитяги, любові.
У 2021 році у Миколи Черкаського, начальника відділу культури та туризму Деражнянської міської ради, виникла ідея створити музей вишивки, бо відчував, що багато артефактів, які ще нині можна знайти по селах, з часом можуть зникнути назавжди і Інтернетно-гаджетна культура продовжить свій масований наступ на свідомість молоді. Тому й було прийнято рішення створити музей Подільської вишивки та побуту у Маниківцях. Тож на посаду завідувача філією Деражнянського міського будинку культури в цьому селі призначили Анатолія Кисіля, який ще з 1987 року працював у різних творчих установах району, йому й було доведене відповідне завдання.
Анатолій Степанович, не гаючи часу, приступив до створення музею, залучивши до цієї справи й дружину — Наталю Анатоліївну, бо в «рушникових» справах без жіночої руки ніяк.
Частину приміщення бібліотеки місцевого Будинку культури переобладнали, пофарбували, зробили ремонт і віднайшли перший експонат, та ним стала не вишивка, а стара скриня. Згодом, розпитуючи по людях про старі рушники та іншу вишивку, почали їх збирати, акуратно прали та відпрасовували, щоб повернути їм первісний вигляд.
Настоятель місцевого храму отець Олександр подарував для сільського музею старовинну софу, яку він відкупив у місцевих, побачивши її у когось в хаті. Потім сімейна «бригада» Киселів організувала декілька поїздок на Ярмолинеччину, Городоччину, Віньковеччину і навіть побували на Вінниччині, у Могилів-Подільському, де знайшли декілька цікавих рушників. Згодом Микола Черкаський побачив, що справа таки пішла і закликав усіх працівників культури на Деражнянщині доєднатися до цього процесу. Кожен Будинок культури мав зібрати по десять місцевих експонатів, які передали у новостворений музей. На сьогодні музейний заклад налічує понад 570 експонатів, а двісті з них зібрано саме завдяки культпрацівникам територіальної громади. Сам Микола Черкаський теж приніс шістдесят п’ять експонатів. Так і народився Маниковецький музей Подільської вишивки та побуту.
Звичайно, частими гостями закладу є школярі Деражнянської громади, і це не дивно, бо кому ж, як не дітям, в першу чергу, прищеплювати любов до історії рідного подільського села. Цікавляться вишивкою і переселенці, навіть із Києва приїздять люди, бо інформація з’явилася в Інтернеті.
Небайдужою до цих предметів старовини виявилася Лілія Іваневич, авторка книги «Традиційний одяг Поділля». Це видання музею подарувала Оксана Натальська, начальник Хмельницького обласного управління культури. Лілія Іваневич заявила, що має намір написати книгу і про село, і про музей.
У Деражнянському відділі культури планують відправити Наталю Кисіль на курси ткалі на верстаті. В сусідньому кабінеті поставлять ткацький верстат, начебто вже й відомо де його взяти, тож для усіх охочих проводитимуть майстер-клас. Дасть Бог, після війни, вимурують ще й справжню піч, відвідувачів частуватимуть місцевими стравами.
Головна мета музею сьогодні — подальший пошук історичних артефактів. Зараз готуються до поїздок у Київську область, планують налагодити тісні зв’язки з музеєм у Зінькові, бо там представлена дуже гарна і незвичайна вишиванка. Анатолій та Наталя Кисіль вважають, що після завершення війни усі подібні музеї на Хмельниччині мають об’єднатися між собою, аби ділитися досвідом, ідеями, напрацюваннями, щоб продовжила своє життя вишита українська душа.
Gismeteo 
